Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Основні характеристики поняття «якість освіти» (парадигма визначень, характеристики поняття, параметри якості)

В останні роки на зміну констатації стану якості освіти з результатами оціночних процесів приходять інноваційні методи довгострокового прогнозу і встановлення тенденцій у вивченні якості освіти. Активізувалися цілеспрямовані систематичні дослідження в галузі педагогічних вимірювань та управління якістю освіти.

Під час вирішення задачі виявлення критеріїв, що визначають стан якості освіти, доцільно проаналізувати різноманіття підходів досліджень та їх підстави. У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на широкий спектр основних характеристик в розумінні «якості освіти» і як наслідок на розкид визначень феномена «якість освіти»:

– орієнтація на відповідність очікуванням і потребам особистості і суспільства. При цьому якість освіти визначається за сукупністю показників результативності та стану процесу освіти (зміст освіти, форми і методи навчання, матеріально-технічна база, кадровий склад та ін.);

– сформованість відповідного рівня знань, умінь, навичок і соціально значущі якості особистості.

Параметрами якості освіти виступають соціально-педагогічні характеристики: цілі, технології, умови, особистісний розвиток; відповідність сукупності властивостей освітнього процесу та його результату вимогам стандарту, соціальним нормам суспільства, особистості.

Визначається якість освіти інтегральною характеристикою і процесу, і результату, і системи;

– відповідність результату цілям освіти, направленим на потенційний розвиток особистості. Якість освіти розглядається як сукупність характеристик освіченості випускника;

– здатність вищого навчального закладу задовольняти встановлені та прогнозовані потреби.

2. Аналіз підходів до визначення поняття «якість освіти», підстави до їх систематизації, акценти в трактуванні

Наведений аналіз підходів до визначення поняття «якість освіти» дозволяє виявити підстави до їх систематизації, а також різні акценти в трактуванні «якості освіти» як у вузькому, так і широкому сенсах (по А.І.Субетто):

Інтуїтивно-емпіричний підхід: досвід та інтуїція людини;

Формально-звітний підхід: рівень успішності студентів;

Психологічний підхід: рівень розвитку пізнавальних процесів і ступінь прояву психічних новоутворень особистості;

Педагогічний підхід: рівень вихованості та навченості;

Результуючий підхід: оцінка результату педагогічної діяльності освітньої установи;

Комплексний підхід: зовнішня експертиза (матеріальна база, кадровий склад, програми, форми і методи роботи та інші показники);

Багатопараметричний підхід: оцінка діяльності освітніх установ на основі внутрішньо системних параметрів;

Методологічний підхід: співвідношення результату з операційно заданими цілями;

Інтегрований підхід: введення категорій, що носять інтегрований характер (компетентність, грамотність, освіченість;

Особистісно-орієнтований підхід: особистісний розвиток якого навчають;

Соціальний підхід: ступінь задоволеності індивідуального і суспільного споживача;

Кваліметричний підхід: вимірювання показників за параметрами. У моніторингових дослідженнях якість освіти у вузькому сенсі розглядається як категорія, що характеризує результат освітнього процесу, який відображає:

- рівень сформованості загальнотеоретичних знань, практичних умінь і навичок випускників;

- рівень інтелектуального розвитку, моральних якостей особистості;

- особливості ціннісних орієнтацій, що визначають світогляд;

- активність і відповідальне творче ставлення до дійсності, що виявляється в діяльності.

Якість освіти в широкому сенсі передбачає підхід до освіти як соціально-педагогічного процесу і розглядається як сукупність характеристик цього процесу: реалізації його цілей, сучасних технологій, а також умов, необхідних для досягнення динаміки позитивних результатів.

Всі вузи борються за якість і прагнуть його підвищити. Євросоюз вважає, що в першу чергу саме якість здатна вивести Європу на передові позиції в галузі досліджень і освіти та підвищити конкурентоспроможність регіону на світовому ринку.

У європейських країнах адекватне забезпечення якості освіти передбачає взаємодію комплексу елементів: нормативно-правової бази; визначених цілей навчання; стандартів вмінь і національних кваліфікаційних вимог, заснованих на компетенціях; освітніх програм і методичних матеріалів, що відповідають цим вимогам; кваліфікованих педагогічних кадрів; орієнтованості на кращі практики в національних рамках.

Забезпечення якості вищої освіти – це скоординована діяльність по керівництву та управлінню ВНЗ щодо якості, яка включає: розробку політики та цілей у сфері якості освіти, планування якості, управління якістю, оцінку якості і поліпшення якості освіти.

Національна система якості вищої освіти –система забезпечення якості, що має дворівневу структуру. Верхній рівень включає в себе сукупність державних і громадських органів, що забезпечують державний і громадський контроль якості освіти на основі процесу акредитації ВНЗ та освітніх програм. Другий рівень управління включає в себе внутрішні системи якості ВНЗ. Це – сукупність організаційних і функціональних структур, норм і правил діагностичних та оціночних процедур, що забезпечують на єдиній концептуально-методологічній основі оцінку освітніх досягнень студентів, ефективність діяльності ВНЗ, освітніх навчальних програм.

Оцінка якості вищої освіти – всі види діяльності, спрямовані на створення впевненості, що вимоги до якості освіти будуть виконані. Це – діяльність самого ВНЗ та зацікавлених сторін по самооцінці та оцінці системи якості ВНЗ, ліцензуванню та акредитації, а також проведення внутрішніх і зовнішніх аудитів.

Оцінка якості освіти може поширюватися на оцінку освітніх програм, персоналу ВНЗ, процесів ВНЗ, системи якості ВНЗ, успішності студентів, навчально-методичних матеріалів, навчальних планів та ін.

Європейська практика оцінки якості йде шляхом створення спеціалізованих акредитаційних агенцій – громадських організацій, що займаються розробкою інструментарію й методик оцінки якості, а також здійснюють перевірки якості освіти. У компетенцію цих агенцій входять також відбір і навчання експертів, які проводять перевірки, а також періодична публікація матеріалів перевірок, аналіз результатів діяльності, проблем і перспектив системи якості у сфері вищої освіти, тощо [58].

Приєднавшись до Болонського процесу у 2005 році та прагнучі увійти до європейського простору вищої освіти (ЕПВО), Україна прийняла на себе зобов’язання щодо реформування системи вищої освіти відповідно до стандартів та рекомендацій щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти (ESG). В Україні створення такої системи (Національної рамки кваліфікацій, Європейської кредитно-трансферної системи, Додатку до диплома європейського зразка) на національному рівні відповідно до Європейських стандартів і рекомендацій, ESG не завершено через суттєві коливання освітньої політики, яка зумовлювала зміни в ставленні до інтеграції в Європейський простір вищої освіти та наукових досліджень: від щирого прагнення до імітації та кон’юнктурного прилаштування.

3. Акредитація як основний складник системи забезпечення якості вищої освіти

Досліджуючи нормативно-правову і наукову літературу ми постійно звертаємось до наукового термінологічного апарату національних і закордонних глосаріїв (глосарій від лат. Glossаrium/glossа - грец. Glossа – мова, мова).

Акредитація, як невід'ємна складова частина системи вищої освіти, з'явилася в 1905 р в США, і сьогодні є інструментом оцінювання і поліпшення якості американської вищої школи. Однак акредитація вже не є унікальним американським процесом, тому системи акредитації були засновані потім у Японії, Нідерландах та інших країнах. Інтерес до цієї системи постійно зростає, особливо в Центральній і Східній Європі, в тому числі і в Україні,

Слово акредитація походить від латинських слів credere – «вірити» і dare – «давати», і, таким чином, має значення – давати упевненість.

Закономірним є питання про синонімічність понять «процедура» та «процес». Процедура – це набір послідовних дій, тобто технологія. Процес – це також послідовність дій, але таких, якими необхідно керувати, тобто знаючи визначені критерії оцінки результативності/ефективності, вживати заходи щодо досягнення цих результатів.

Стандарт ІСО 9001: 2000 рекомендує застосовувати при побудові системи менеджменту якості процесний підхід, який передбачає представлення діяльності організації у вигляді сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих процесів. Поняття процесу в цій моделі є фундаментальним: процес – сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих видів діяльності, яка перетворює «входи» у «виходи» або в англійському варіанті: «Process - set of interrelated and interacting activities which transforms inputs into outputs».

Якщо процес – це цілеспрямована активність, то він повинен включати в себе (крім безпосереднього виробництва результату) постановку мети, оцінку поточного результату і корекцію дій, якщо результат відхиляється від запланованого. Тобто в будь-якому процесі можуть бути виділені два підпроцеси: виробництво виходу і управління виробництвом виходу. До речі, п. 4.1 стандарту ІСО 9001: 2000 дає тому пряме підтвердження: «Організація повинна а) визначити процеси, необхідні для системи управління якістю: б) визначити критерії та методи, необхідні для забезпечення результативності як при здійсненні, так і при управлінні цими процесами».

Отже, С. Свіжевська пропонує таке визначення акредитації:

Акредитація – це процес підтвердження ефективності та якості результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів та їх відповідності вимогам суспільства і стандартам вищої освіти.

Процес акредитації є формою забезпечення якості вищої освіти, при проведенні якої послуги та діяльність ВНЗ або програм оцінюються за допомогою зовнішнього органу акредитації, щоб визначити, чи дотримані застосовані стандарти. Якщо норми будуть дотримані, ВНЗ або програмам надається акредитований статус. В процесі акредитації застосовують різноманітні методи і інструменти оцінювання. Тому глосарій акредитації розширено дослідженням понять «валідація», «бенчмаркінг», «модель досконалості» («model of excellence»).

«Валідація» в техніці або в системі менеджменту якості – процес приведення доказів того, що вимоги конкретного зовнішнього споживача або користувача продукту, послуги або системи задоволені.

У міждержавному стандарті «Системи менеджменту якості. Основні положення та словник» ISO 9000-2011 міститься наступне визначення валідації: «підтвердження наданням об'єктивних доказів того, що вимоги, призначені для конкретного використання або застосування, виконані». Деякими ВНЗ та фахівцями в галузі якості освіти під валідацією процесів освітньої діяльності розуміється тільки процес державної акредитації або іншого освітнього аудиту, коли «експерт повинен провести валідацію процедур та критеріїв оцінювання, що застосовуються ВНЗ при проведенні іспитів та підсумкової державної атестації».

Таке визначення процесу узгоджується з циклом безперервного удосконалення Шухарта-Демінга «PDC(S)A» (англ. «Plan-Do-Check-(Study)-Act» – планування-виконання-контроль-(вивчення)-удосконалення).

В контексті акредитації вказаний цикл детермінує логічну послідовність:

1. Планування. Дії повинні плануватися до перетворень. Цей крок обхоплює аналіз фактичного стану, відомості про потенціал поліпшення, також розробку планової концепції.

2. Виконання. Так іменується образ дій, відповідно не поширеній поняттю перетворення, а апробації, тестуванню та оптимізації прийнятої раніше концепції за допомогою стрімко реалізовуються і звичайних інструментів.

3. Контроль. Тут контролюється і копітке перевіряється реалізований в малому процесі підсумок для широкого проведення поліпшень як нового зразка.

4. Удосконалення. На цьому кроці нова концепція впроваджується, документується і постійно перевіряється Ці дії можуть охоплювати великі зміни із структури та проведення процесів. Покращення починаються знову з кроку планування.

Стандарти ISO 9001-2011 та ISO 9001: 2008 встановлюють вимоги до системи менеджменту якості, в тому числі до валідації розробки проекту (п.7.3.6) та валідації процесів виробництва та обслуговування (п.7.5.2). У закордонних університетах валідація освітньої діяльності здійснюється не тільки при проведенні державної (суспільно-професійної, професійно-громадської) акредитації, а постійно, на етапах проектування основних освітніх програм, реалізації стандартів, підсумкової державної атестації випускників.

4. Формування нормативно-правової бази з питань акредитації у вищій освіті України

Нормативно-правова база щодо становлення та розвитку вітчизняної системи акредитації потребує окремого розгляду з огляду на свою специфічність, зумовлену не тільки соціально-політичними і економічними змінами в Україні, але й змістовними змінами.

У центрі уваги дослідження є революційна роль впровадження державної акредитації вищих навчальних закладів України й аналіз поступового розвитку цього процесу, вивчення позитивного впливу акредитаційних процесів на якість освіти, оцінка сучасних потреб ринку праці та прогнозування майбутнього розвитку акредитації як механізму забезпечення якості освіти.

Прийняття Закону про освіту (червень 1991 р.) визначило початок становлення системи забезпечення якості вищої освіти України, оскільки він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних ВНЗ на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти. У 1992 р. були формально визнані в Україні вищими (Нigher Еducation) всі навчальні заклади, які навчають молодь після закінчення повної середньої освіти.

Критерієм визначення особливостей становлення нормативно-правової бази визначено створення лояльного мотивуючого середовища для розвитку національної системи забезпечення якості вищої освіти, параметрами якого є проголошені державою принципи акредитації (Постанова Кабміну України від 1 червня 1992 р. № 303): орієнтація на передові стандарти якості вищої освіти, що регулярно поновлюються; періодичність і гласність; достовірність і об'єктивність експертизи діяльності ВНЗ, авторитетність і незалежність експертів; удосконалення методики самооцінки ВНЗ; розвиток інфраструктури системи акредитації; посилення громадської та професійної складової в системі акредитації.

Цим же документом затверджено створення Міжгалузевої республіканської акредитаційної комісії (далі – МРАК) «на чолі з заступником Міністра освіти України і у складі представників міністерств і відомств, що мають ВНЗ, а також провідних учених, спеціалістів народного господарства», та впроваджено перше в Україні Положення про акредитацію ВНЗ.

Закон про освіту у новій редакції (від 23 березня 1996 р.) започаткував ступеневу систему вищої освіти, а також чотири рівні акредитації ВНЗ.

За результатами акредитації ВНЗ без зміни свого статусу може отримати право здійснювати з окремих напрямків (спеціальностей) підготовку за освітньо-професійними програмами вищого навчального закладу більш високого рівня акредитації. ВНЗ отримують IV рівень акредитації, якщо більш 75 відсотків спеціальностей, з яких ведеться підготовка, акредитовані за програмами підготовки магістра.

Акредитовані ВНЗ можуть створювати різні типи навчальних та навчально–науково–виробничих комплексів, об’єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Допускається створення навчальних та навчально–науково–виробничих комплексів як добровільних об’єднань державних та акредитованих недержавних закладів освіти.

Державному ВНЗ IV рівня акредитації, який досяг високих показників у своїй діяльності, певною мірою відповідає міжнародним вимогам щодо рівня вищої освіти і є одним з провідних серед галузевої групи ВНЗ, може бути надано статус національного. Статус національного ВНЗ надається Указом Президента України. ВНЗ ІV рівня акредитації (об’єднанню вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації), що проводить комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та має світове визнання своєї діяльності, може бути наданий статус національного наукового центру.

Законом про освіту (1991 р.) покладено початок створення інфраструктури системи акредитації, а в основні принципи закладено «…доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; …органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв'язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті».

Упродовж 1993–2000 р. фактично створено нормативну базу вищої освіти. Окрім зазначеного Закону України «Про освіту», Указами ПрезидентаУкраїни було ухвалено «Основні напрями реформування вищої освіти» та «Про заходи реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів освіти». Зазначений комплекс нормативно–правових документів у цілому окреслив ідеологію трансформації всієї освітньої галузі.

Низка нормативних актів КМУ та Міносвіти України сприяли створенню механізмів реалізації зазначених документів, гуманізації та демократизації вищої освіти, формуванню нового змісту вищої освіти, підвищення якості освітніх послуг, делегування ряду повноважень та можливостей вищим навчальним закладам. Проведення освітньої діяльності навчальними закладами контролювала акредитаційна комісія. У випадку невиконання або порушення умов проведення освітньої діяльності, ліцензія могла бути зупинена або скасована.

Система контролю якості освітніх послуг, яка існувала до 2000 р., складалась з атестації та акредитації, що негативно впливало на реформування системи вищої освіти в Україні. Головною відмінністю атестації від акредитації було те, що ініціатором проведення атестації виступала держава, а акредитації – сам ВНЗ. Ще одна відмінність була пов’язана з фінансовою стороною: атестація проводилася коштом держави, а акредитація – за рахунок самого ВНЗ. Акредитація проводилася громадськими акредитаційними органами, які формально не залежали від держави.

Після прийняття нового законодавства в галузі ліцензування та акредитації в 2000 році МОН України поставило питання про удосконалення системи контролю якості освіти, було розроблено відповідну концепцію, а в серпні 2001 року Урядом було затверджене Положення про акредитацію ВНЗ і спеціальностей у вищих навчальних закладах, згідно якому задекларовано участь освітянської громадськості та прозорість системи, спрощення процедури розгляду справи та зменшення терміну її розгляду. За такий порівняно невеликий за історичними мірками проміжок часу система вищої освіти трансформувалася кардинально, але не пропорційно, якщо порівнювати зростання обсягів утворення зростанням навчальних ресурсів. Тому питання про якість освіти зумовили формування системи державної акредитації закладів освіти, систем тестування абітурієнтів і студентів, рейтингових технологій на основі об'єктивних статистичних показників.

Про необхідність реформування галузі вищої освіти свідчать і самі факти прийняття таких документів: Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002; Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 49; Указ Президента України від 17.02.2004 р. № 199/2004 «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України»; Державна програма розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2004 р. № 1183.

Приєднавшись у 2005 році до Болонського процесу, Україна взяла на себе зобов’язання проводити роботу з приведення якості національної освіти у відповідність до Європейських стандартів.

З метою подальшого розвитку національної системи освіти, забезпечення якості вищої освіти та її інтеграції в Європейське і світове освітнє співтовариство наказом Міністра освіти і науки України № 612 від 13.07.2007 р. затверджено «План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року».

За участю роботодавців було прийнято Закон України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» (2012 рік), який забезпечив участь спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні у формуванні та розподілі державного замовлення.

До 2014 року системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти в українських ВНЗ так і не було створено. Проте частина вищих навчальних закладів діють самостійно: ними розроблено різноманітні моделі моніторингу, аудиту та управління якістю, але в національних масштабах ефективної системи такої системи чітко не сформовано.

У 2014 році в новій редакції Закону України «Про вищу освіту» було передбачено створення гармонізованої системи внутрішнього забезпечення якості, що набула форми «системи забезпечення вищими навчальними закладами якості освітньої діяльності та якості вищої освіти».

Нормативні документи, що регламентують акредитацію у вищій освіті України

Осучаснення положень про акредитаційні процеси відзначено такими нормативними документами:

Закон України "Про вищу освіту від 01.07.2014 №1556-VII у редакції редакції від 09.08.2016";

Закон України "Про ліцензування видів господарської діяльності" від 02.03.2015 №222-VIII у редакції від 01.01.2016;

Постанова Кабінету Міністрів від 08.08.07 №1019 "Про ліцензування освітньої діяльності з надання освітніх послуг".

Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1134 "Про затвердження нормативів чисельності студентів (курсантів), аспірантів (ад'юнктів), докторантів,здобувачів наукового ступеня кандидата наук, слухачів,інтернів, клінічних ординаторів на одну штатну посаду науково-педагогічного працівника у вищих навчальних закладах III і IV рівня акредитації та вищих навчальних закладах післядипломної освіти державної форми власності";

Наказ Міністерства № 1022 від 17.09.2012 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 03 жовтня 2012 року за № 1685/21997 "Про затвердження форм заяв про проведення ліцензування освітніх послуг";

Наказ Міністерства освіти і науки України №847 від 24.12.2003 р. "Про затвердження Ліцензійних умов надання освітніх послуг, Порядку здійснення контролю за дотриманням ліцензійних умов надання освітніх послуг, Положення про експертну комісію та порядок проведення ліцензійної експертизи та Типового положення про регіональну експертну раду з питань ліцензування та атестації навчальних закладів";

Наказ МОНмолодьспорту від 29.11.2011 р. № 1377 «Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 24.12.2003 №847»;

Наказ Міністерства № 689 від 13.06.2012 "Про затвердження Державних вимог до акредитації напряму підготовки, спеціальності та вищого навчального закладу";

Наказ МОН України від 06.11.2015 № 1151 «Про особливості запровадження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2015 року № 266»;

Постанова Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року № 1187 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти».

Література

1. Вища освіта в Україні [Текст] : навч. посіб. / за ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. - К. : Знання, 2005. - 327 с. - 966-346-012-1. Рек. МОНУ.
2. Вища освіта України: стан та тенденції: Матеріали до підсумк. колегії М-ва освіти і науки України / За ред. В. Г. Кременя. – К., 2000. – 225 с.
3. Вікторов В. Педагогічний контроль у вищій школі : навч. посіб. / В.В. Приходько, В. Г. Вікторов; Нац. гірн. ун-т. - Д., 2009. - 150 c.
4. Глосарій (термінологія) Болонського процесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.mon.gov.ua/main.php?query=education/higher/bolon/8.
5. Добко Т. Забезпечення якості вищої освіти: Європейські кращі практики для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dovira.eu/images/qa_concept_final.pdf
6. Кредитно - модульна система організації навчального процесу (КМСОНП) у Глухівському державному педагогічному університеті [Текст] : навч. посіб. / авт. і укл. Поліщук В.М., Курок В.П. - Глухів : РВВ ГДПУ, 2006. - 120 с.
7. Одерій Л. П. Менеджмент якості вищої освіти. [Текст] : навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. заклад. / Київський державний економічний університет. - К. : ІСДО, 1995. - 100 с. (1)
8. Педагогіка вищої школи [Текст] : навч. посіб. / за ред. З. Н. Курлянд. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К. : Знання, 2007. - 495 с. - 966-346-270-1. Рек. МОН України.
9. Свіжевська С. Акредитація від А до Я. Глосарій з акредитації: навч.-метод. посібник / М. Гончаренко, С. Свіжевська. – Дніпропетровськ : Національний гірничий університет, 2012. – 287 с.
10. Свижевская С. Методы внедрения условия транспарентности информации при оценке качества высшего образования // Современные научные исследования и инновации. М. : 2014. – № 2. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://web.snauka.ru/issues/2014/02/31319.

Додаткова